І води та дров занести, і в магазині скупитися, і поговорити...
І води та дров занести, і в магазині скупитися, і поговорити...
Семеро людей у Володимирівці визнано такими, що потребують соціальних послуг. Ними опікується Світлана Токаренко, яка працює у соціальній службі Катеринівської сільської ради. – Семеро – це небагато, – каже вона. – Раніш у мене було підопічних і тринадцять, і чотирнадцять, з яких двоє – лежачих. Їм, лежачим, треба було і в хаті натопити, і їсти зварити, і нагодувати, і перестелити постіль. І з ложки їх годувала. Я на цій роботі – майже п’ятнадцять років. За словами Світлани Токаренко, коли вона починала працювати соцпрацівницею, побоювалася: що робити, якщо прийдеш до людини, а вона – мертва? Згодом страх зник. Натомість відчула, що спілкуватися зі стариками – не лише клопітно, а й приємно. – Цікаві люди є, – стверджує соцпрацівниця. – Наприклад, доглядала я Віру Харлампіївну Коваленко, вона колись працювала обліковцем у колгоспі, любила згадувати про молодість. А яка завзята була Олександра Григорівна Лось! Вже з ліжка підвестися не могла (після перелому стегна), а зарядку робила лежачи, ще й казала: «Залежуватися не буду, встану обов’язково». І все пісень співала. Лежить сама в хаті і співає. Олександра Григорівна розказувала, як провела коханого на війну, як він, повернувшись, знайшов собі іншу, як ростила дитину від нього, як працювала в колгоспі. А ще багато читала. Дуже начитана бабуся була. – Це вже друге покоління, яким опікуюся, – веде далі Світлана Токаренко. – Наприклад, серед теперішніх моїх підопічних – Володимир Федорович Волошин. Раніш доглядала за його матір’ю. Вона, колишня вчителька початкових класів, як злягла після перелому стегна, мені і вірші читала, і пісень співала. Усі, за ким я доглядала, залишилися в пам’яті. Роботи у соцпрацівниці Токаренко, за її словами, вистачає: треба купити для підопічних хліб, інші харчі (найулюбленіші ласощі стареньких – сирки, сметана), ліки (за ними їздити доводиться в Кропивницький), принести в помешкання води, в холодну ж пору – дров. А як хто просить прибрати в хаті чи побілити стелю, Світлана Миколаївна робить і це. Страви вона нині нікому не готує – більшості це поки що під силу, а Тамарі Іванівні Волк та Олені Василівні Вариш, які ледве пересуваються, у куховарстві допомагають чоловіки. Наприклад, Тамара Волк любить пекти хліб, пиріжки, тож Валерій Миколайович підносить їй все, що треба для цього. – Щоправда, останнім часом Валерію Миколайовичу теж тяжко ходити, – каже Світлана Токаренко. – Він – великий трудівник, непосида. Город і додаток у Волків завжди як картинка були. Що таке, питаєте, додаток? Додатковий город за межами двору. Я Волкам допомагала збирати гарбузи, кукурудзу. Валерій Миколайович ще й базарював – їздив з овочами, фруктами в місто, торгував там на ринку. Тепер Волки обходяться без додатка. Далі Світлана Токаренко веде мене до декого зі своїх підопічних. Насамперед – до 79-літньої Параски Спанчак. – Вона дояркою працювала, вироблена дуже, – розповідає про Параску Миколаївну соцпрацівниця дорогою до її хати. А я про це знаю, бо вже якось був у пенсіонерки Спанчак у гостях. Привітавшись з нею, питаю, як її хазяйство – кицька. – Любить «кіт-кіт», – господарка має на увазі «Kitekat». І переводить мову на головну тему тижня: – А ви чули: Порошенко і Зеленський ідуть здавати аналізи? Говоримо про політику і з’ясовуємо, що стоїмо на однакових позиціях. Що ж до соціальних послуг, Параска Спанчак задоволена роботою Світлани Токаренко – та і в магазин сходить, і води принесе, і дрова, які купила пенсіонерка, із своїми синами в її двір занесла. Наступна наша адреса – домоволодіння Варишів. Там застаємо, крім Олени Василівни та Василя Федоровича, їхніх сусідів – Миколу Коваленка, його дружину Тетяну і її дочку Вікторію. – Хворію, третій рік – на возику, – бідкається Олена Вариш. – Добре, що Свєта є. Вона – як дочка. Торік і в спальні перед Пасхою побілила, і рушники та занавіски чисті почепила. Літом дідові моєму помагала сапать. А мені – помідори закручувати. І в магазин сходить, і за ліками. Скоро – знову Пасха, Свєта почепить чисті занавіски. Запитую Варишів, чи часто у них бувають сусіди. – Віта захворіла, уколи їй роблю, – пояснює Олена Василівна. І я згадую позаминулорічну публікацію в нашій газеті, де йшлося про багаторічну роботу Олени Вариш у сфері охорони здоров’я (довго працювала медсестрою у місцевій дільничній лікарні, бувало, по півроку заміняла там лікаря). Виявляється, ветеранка сільської медицини і тепер допомагає землякам: уколи робить, а коли амбулаторія зачинена, до неї йдуть на консультації. А ще Олена Василівна знаходить втіху у в’язанні (раніш же й картини вишивала), у читанні. – Он дід повну сітку з бібліотеки приніс, – показує. Беру ті книжки. Там і «Молодая гвардия» Фадєєва, і «Возлюбленная кюре», і «Скромница в ловушке», і «Поцелуй из прошлого» невідомих мені авторів – здається, романи про кохання. – Життєві книги, – характеризує їх Олена Василівна. – Усі, за ким доглядаю, люблять поговорити, – каже Світлана Токаренко, коли ми, попрощавшись з Варишами, йдемо вулицею. – Старенькі, як бачать мене серйозною, питають, чи не болить щось. З ними треба бути веселою.
