«Рудник допомагав нашому колгоспу технікою»
«Рудник допомагав нашому колгоспу технікою»«Рудник допомагав нашому колгоспу технікою»
|
Грузьківський пенсіонер Микола Маркович Козонок – справжня знахідка для журналіста. Він розказав мені і про те, що відбувалося в Грузькому в Другу світову війну, і про звичаї в таборах на Магадані, де служив, і про те, як заохочували таких передовиків, як він, у колгоспі імені Чапаєва. Згадувати йому допомагала дружина Лідія Степанівна. |
Знаючи, що в Грузькому проживає чимало молдован, я насамперед поцікавився у Миколи Марковича і Лідії Степанівни їхньою національністю.
– Я – молдованин, так і в паспорті записано, – пояснив чоловік. – Мої предки – з переселенців. Рідною вважаю українську мову, хоча й молдавську знаю з дитинства. Ліда по батькові – росіянка, по матері – молдованка. У них в сім’ї теж по-молдавськи балакали.
– Моє дівоче прізвище – Соловйова, – уточнила Лідія Степанівна. – Прабабуся по батькові була переселенкою з Росії.
– До війни в одній з наших шкіл викладали на молдавській, я в ній і навчався, – розповів Микола Козонок. – Викладачі були свої, грузьківські. В окупацію школи не працювали. Зате німці організували господарство. Реманент, худобу, які були в колгоспі, розподілили по гуртках, в кожному – по десять чоловік. Тут, у першому районі, де тепер живемо, теж був гурток. Батьки розказували, що в гуртках люди непогано заробляли. А ті, хто не увійшов у гуртки, бідували.
Розповів Микола Маркович і про те, як його батька, Марка Кириловича, та ще одного грузьківця, вчителя Василя Федоровича Будулатія, в часи окупації висилали на чужину, як їх по дорозі до Третього рейху відпустив німець-наглядач, як вони в Румунії влаштувалися священослужителями (Будулатію прислужилося знання латини), як повернулися в рідне село, обидва бородаті.
Микола Козонок ту зустріч з батьком пам’ятає в деталях:
– Коли батько прийшов, я вдома був, а мати в полі – боронувала коровою.
Коли ж червоноармійці вигнали з Грузького окупантів, Марка Кириловича мобілізували до війська.
– Батько служив візником, він командирів возив на підводі, – розповів Микола Козонок. – До Німеччини дійшов і повернувся додому. На війні його контузило – німецький снаряд влучив поряд. Батька тоді на п'ятнадцять метрів відкинуло.
За словами Миколи Марковича, в Грузькому по війні відновили тільки ту школу, в якій викладали на українській, він її й закінчив.
– 1954 року мене призвали в армію, – розповів Микола Козонок. – Де служив? Аж у Магадані, у внутрішніх військах. Там я й сержантську школу закінчив. Ми охороняли табори. Зеки там працювали на видобутку золота.
За словами Миколи Марковича, політв’язні в тих краях відбували покарання окремо від інших засуджених.
– Нам дозволялося грати із зеками в шахи, шашки, – пригадав Козонок. – Якось під час гри засуджений запитав: «Откудавы?» Я: «Не скажу». Тоді він: «А я – с Украины». «Ну, и я с Украины», – кажу. Він – розпитувати мене про все, а я мовчу, бо не можу сказати, що думаю. Нарешті він: «Через год, гражданин начальник, пересмотрятдела в отношении нас, политических. И освободят». Минув якийсь час, і я побачив того чоловіка, уже одягненого не в тюремну робу. Видно було: полишає табір. «Здравствуйте, товариш солдат, – звернувся він до мене. – Помните, я говорил, что нас освободят?»
Ніс службу Микола Козонок і в таборі, де відбували покарання кримінальні злочинці.
– Бачив я і злодіїв в законі, – розповів Микола Маркович. – У кожного – прислуга по шість чоловік. Ті їм і їсти підносили, і нігті зрізали, і стригли, і брили. Що цікаво: тюремні строки злодіїв у законі були менші, ніж у їхніх «шісток». Хитрі вони – злодії, уміли командувати. Нас же, солдатів, не чіпали.
За словами Миколи Марковича, під час військової служби його прийняли кандидатом у члени партії, навіть пропонували вступити у вищу юридичну школу в Ленінграді. Він відмовився, бо після закінчення тієї школи треба було повернутися в Магадан, а йому хотілося додому.
Платню, яку Козонок отримував солдатом, у Магадані майже не було на що витрачати, тож двічі робив перекази додому, а коли демобілізувався – привіз із собою чималі гроші, їх вистачило на костюм і «москвичку» (модне у 1950-х роках пальто).
– Він купив обновки на товчку на Кущівці в Кіровограді, бо в магазинах нічого путнього з одягу не було, – сказала Лідія Степанівна. – Одяг на своє весілля теж справили на товчку.
Помітивши на стіні портрет господарки в молодості, зауважую, що Лідія Степанівна була красунею.
– Якби поганою була, я її і не взяв би, – запевнив Микола Маркович.
До 1958 року в СРСР ще діяли МТС – машино-тракторні станції. Ці державні підприємства, маючи трактори, іншу сільгосптехніку, надавали колгоспам послуги з обробітку землі, збирання врожаю.
– Платили в МТС добре, причому грішми, – пам’ятає Микола Козонок. – Не те, що в колгоспах, де горбатилися за трудодні. Тож я поїхав в Олександрію, вивчився там на тракториста. Повернувшись у Грузьке, влаштувався в МТС. Коли МТС розформували, вступив у колгосп. 1966 року вже був бригадиром тракторної. Я й технікум механізації сільського господарства закінчив заочно.
Першим трактором, який довірили Миколі, був гусеничний СХТЗ-НАТІ (нижній знімок). Ці машини випускалися у 1940 – 1950 роках Сталінградським і Харківським тракторними заводами, а розробили їх конструктори Наукового автотракторного інституту (НАТІ).
– Працював СХТЗ-НАТІ на гасі, заводився рукояткою, – пригадав Микола Маркович. – Якось тією рукояткою мене вдарило у підборіддя. Повезли мене в лікарню, там обробили рану. Усе обійшлося, а шрам залишився.
Працював Козонок і на ДТ-54 (верхній знімок) – гусеничному дизельному сільськогосподарському тракторі, який випускався з 1949 по 1979 рік.
– Я на гусеничних тракторах і орав, і боронував, і культивував, і сіяв, – розповів Микола Козонок. – На колісних – не довелося. Зате рік на комбайні працював.
На запитання, кого з голів грузьківського колгоспу вважає найкращим господарником, Микола Козонок відповів:
– Бринза. Я при ньому починав працювати. Колгосп в часи Бринзи передовим був. До речі, при Бринзі нашим шефом став рудник вогнетривких глин. Рудник допомагав нашому колгоспу технікою. Наприклад, перевозив своїми машинами урожай буряків.
За словами Миколи Марковича, у 1970-і – 1980-і роки трактористи грузьківського колгоспу мали пристойні заробітки.
– Я будувався, тож гроші було на що тратити, – підкреслив чоловік.– А будматеріали – в дефіциті. Поїдеш на склад – Брайченка чи в райцентрі, а там кажуть: «Нема». Одного разу мені хтось порадив дати комірникові, як мовиться, на лапу. Я дав червінець, і комірник одразу ж потеплішав.
– У ті роки процвітали крадіжки на підприємствах, – продовжив Козонок. – Коли ми дочку віддавали заміж, треба було м’яса, печінки. Я й домовився з односельчанином, який працював на птахокомбінаті в Кіровограді, що підійду в такий-то час до паркану з тилу підприємства. Там він мені й перекинув мішок. А сам я в колгоспі не крав. Бо боявся. Надивився в Магадані, як живеться в тюрмі.
За словами Миколи Марковича, адміністрація колгоспу заохочувала таких, як він, передовиків, цінними подарунками (головним чином годинниками) та путівками. Однією з вручених йому путівок, до Ленінграда, скористалася дружина. Зате він побував у санаторії в Одесі.
– Годували нас там препогано, – згадав Микола Козонок. – Все було знежирене. М’яса не давали. Навіть хліба не вистачало. А недалечко – санаторій від Молдавії, брат мій двоюрідний там якраз відпочивав. Він мене запросив туди. Там годували ситно і смачно.
На столі в кімнаті, де мене приймали Микола Маркович і Лідія Степанівна, – фотографія молодого чоловіка у формі льотчика цивільної авіації.
– Це – Максим, синок дочки Галі, – пояснила Лідія Козонок. – Його старший брат – теж льотчик. Галя із сім’єю – у Москві. А дочка Віра зі своєю родиною – тут. Вона вчителює в Грузьківській школі. Пишаємося дітьми, онуками.
